Connect with us

Голодомор: истории читателей

Блоги

Голодомор: истории читателей

Мы уже обращались к нашим читателям с предложением присылать нам истории об оккупации, которые им рассказывали бабушки и дедушки. Мы это потом опубликовали отдельной статьей. Сейчас еще открыт сбор историй о начале Майдана и мы уже получили очень интересные, а иногда – жутковатые истории. То же самое планировали сделать на тему Голодомора, но в редакцию пришла статья «Нина», которую многие читали, и без всякого клича, читатели прислали туда свои маленькие истории. Мы собрали некоторые из них и предлагаем вашему вниманию именно в этот день.

Кінець п’ятидесятих. Мені 5-10 років, бігав за мамою слідом. Жінки кожен вечір зимою збиралися на посиденьки. Говорили про новини села, країни, кожен про своє, але більше всього було спогадів про голодомор і війну. Сидів на руках, і поряд з ветеранами війни, зпомнилось дуже багато і про голод і про війну, жаль що не вмію писати. Але на той час з тих буденних розмов врізався в память один переказ. Перед голодом зайшли в село «стребки», так їх називали, це було пізньої осені. Прийшли до однієї сімї, пограбували хату, вивели з хати чоловіка, посадили на одну підводу і повезли, жінку посадили на другу, дитя, якому було півроку, з колискою підвісили на груші, хату підпалили і більше про цих людей ніхто нічого в селі не знав. А буденні розмови, що люди вмирали прямо на дорозі, що напівживих вивозили в рів біля цвинтаря і закопували, щоб завтра було менше роботи, що приходилось їсти і як виживали — велися спокійно і буденно. Про війну, від жінок — про життя в «окупації», від ветеранів про справжню війну і «любов» до жукова, але історія молодої сім’ї стоїть перед очима все життя. Господи, дай нашим людям розуму, щоб таке не повторилось. А для цього потрібно боротися, борімося і поборимо.

Мати, якої вже немає, 1927 року народження, пережила голодомор. Одна з чотирьох дітей у сім’ї. Роки чотири їй було. Підозрювала, що меншого брата, Митрика, якому було десь півтора роки на тоді, з’їли сусіди. Мати все життя була якоюсь наляканою. Я це зрозумів вже дорослим, коли бабуся розповіла що і як було. Савєцький Союз, мать його, братство народів… І це не вата, ті, що хочуть єднання з росією. Це хвороботворні бацили, яких треба нещадно нищити. Холерний вібріон — не перевиховаєш.

Санто

Бабуся розказували, царство їй небесне.

Полтавщина, Дніпро широкий, правда в нашій місцині він вузький був? поки греблю в Дніпродзержинськ не звели. Інколи проскакувало…

У Паська було п’ятеро дітей то четверо в голодовку померли…

Рибу не розрішали ловити…

РИБУ, КАРЛ!

Зерна два клуночки сховали в росохватці, так із собаками найшли…

Сестра її старша померла разом з дочкою, а одна дочка залишилась, то бабуся її виховали як рідну. Разом зі своїм сином, що народився у березні 41-го…

А їм тварям сталіна подавай…

У прадіда Івана і прабабусі Христини було 8 дітей. Сім’я заможна — середняки. Того страшного року окупанти вивезли 9 возів зерна — вигребли все, навіть те, що було знизу, в пилюці. Єдину корову вимушені були зарізати. Якось ввечері Івана викликали на збори комнезамів чи ще чогось, а гопкоманда із місцевих обірванців і їх московських вдохновителів заявилася з обшуком. Двері вибили, хоча їх ніхто не зачиняв, в хаті перевернули все. В горшики в печі залазили брудними руками — шукали м’ясо від корови. Нічого не знайшли і від люті розтрощили все що попало під руку. Христя заховала м’ясо під піччю, загорнувши золою.

Може через це зиму пережила моя бабуся і ще троє дітей.

Спи спокійно, моя бабуся. Я пам’ятаю всі твої розповіді і зроблю все, щоб діти і внуки пам’ятали.

Ілля

Мене зробив антікомуністом дід, років у 8-9, коли розказав, як комнезами, з колишніх злодіїв, прийшли і забрали весь хліб, а потім знайшли і забрали останній оклунок з квасолею. Тоді дід виніс мого батька і дядька, кинув їм, і сказав, щоб їли вже і дітей. Якось пронесло, от з того оклуночка і вижили, а було це під Сумами у 33 році.

Андрій Харків

33-34-ті роки мій батько таки пережив разом з двома старшими братами. Тому я маю можливість записати це з його слів.

Мій батько народився в маленькому селі в Сумській області біля кордону (4 км) з РРФСР.

Моя бабця була жінкою сильною, якоюсь мірою жорсткою. І це, мабуть, один з основних чинників, що дозволив вижити нашій родині. Коли «совєти» прийшли забирати харч, шукали ретельно. Забрали зерно, муку, крупи. Полізли на горище. А там насипана купа сушених груш. Вже почали вигрібати, але тут ввімкнулася моя бабця. І одразу ж на всю гучність. «Покажи мені де в тебе наказ забирати сушку? Немає? То й не лізь до моїх груш!» Під її напором зайди відступили.

Другим чинником стало те, що особи, які виконували зачистку нашого села від харчів, не були мародерами. Бо в хаті залишились речі, які потім мій дід зміг вимінювати на хліб в Росії, де голоду не було. Діду вдалося зберегти срібного годинника, що потім вартував кільканадцять діб життя родини мого батька. Цікаво те, що цей годинник дід зберігав дуже довго. І через німецький полон в часи Першої Світової, годинник пройшов разом із дідом. Доля зглянулася.

Зрозуміло, що бажаючих дістатися до Росії для обміну речей на харчі було достатньо. Але ж це не вкладалося в плани комуністів-ленінців. Кордон поряд, але навпростець пройти варіантів майже не було – червоноармійці та нквдісти всіх зупиняли. Тому шлях був через залізницю. Перші кілька разів все пройшло більш менш спокійно. А потім на залізничній станції Готня подорожуючих з України зустріли патрулі. Всіх, хто не мав документів, що дозволяли проїзд в Росію, завернули. Але ж й тоді були Люди. Подальші поїздки залізницею закінчувались за кілька кілометрів від станції. Машиністи поїзда робили коротку зупинку й всі «нелегали» «зсипалися» з поїзда та швидко розчинялися в найближчих кущах.

А поряд з нашою, жила велика родина – 9 людей в одній хаті. Ніхто з них не вижив.

Андрій Петрович

В 35-м родилась маленькая девочка в селе, которое сейчас уже Киев. В 41-м ушел на фронт отец и не вернулся. В 47-м мама девочку отдала во Флоровский монастырь в служки, чтобы не умерла с голоду. Одно место в саду, рядом с домом, не разрешала трогать. Чуть позже сказала, что там трое деток похоронены, которые старшими сестричками были. Сил не было даже на кладбище похоронить.

Елена

Вот такие истории…

Хочу добавить лишь один момент. Считается, что одной из главных причин Голодомора 32-33 года была та самая Индустриализация, а вернее Милитаризация, которую проводил Сталин. И в отсутствие ресурсов, которые можно было бы использовать для огромных строек, а главное – валюты для закупки оборудования и прочего – отнимался и продавался весь хлеб под чистую. Но многочисленные свидетельства говорят о том, что была еще одна цель, и еще не известно, которая из них была первой по счету.

Даже из приведенных выше свидетельств видно, что отнимался не только хлеб, но и все продукты полностью. Вряд ли фасоль или яйца можно было направит на экспорт.

Нет, дело было не столько в хлебе, как в полном лишении пищи огромного количества людей. Это было не следствие какой-то необходимости или побочный эффект программы, голод и был целью. Поэтому сгребали сушеные груши и выворачивали на землю солености. Нужен был голод. Он был спланирован и осуществлен как боевая операция и потому да, это – чистой воды геноцид.

Как правильно сегодня сказал президент Порошенко, это преступление не имеет срока давности и Россия, как правонаследница совка – устроившего этот ужас, должна ответить за свои преступления. Если они там бродят с портретами Сталина и снова устанавливают ему памятники, то должны отвечать за его преступления и преступления его совка.

А еще президент отметил, что Вселенский Патриарх Варфоломей сказал ему по поводу Голодомора, что ХХ век имел множество ужасных и кровавых событий, унесших миллионы жизней, но Голодомор – стоит отдельно, поскольку по своей античеловеческой сущности – не имеет аналогов.

 

Читать
Читай ще...
Коментувати

Підписуйся

Loading...

Свіже

Популярне

To Top